МандриInUA

mood: peaceful

music: led zeppelin

До Старокостянтинова тягнуло з тих пір, коли я побувала там вперше J. Ідея їхати стопом була Еребусова, а їхати трасою Житомир - Хмельницький належала мені. На годину раніше в тому ж напрямі виїхали Тіллі і Лебідь. До Житомира фурою Renault з якимось болгарином, він годував нас ВАФЛАМИJ буга-гаJ й вмовляв їхати з ним через БердичівJ. Через Житомир машина-хлєбавоз і ми вже на виїзді з містаJ. На трасі пратівнаJ, холодно і дощ… До Чудно єдєм з миропільськими … , які всю дорогу рассуждают а том, где можна било би купіть кантрольную па вишкєJJJ… за Чудновом починаються пусті поля, дощ зі снігом, вузька траса, старі цвинтарі і машин майже нема… тьопаєм зовсім мокрі вздовж траси-полів-мертвих кротів й співаєм… далі старий мерс, проїжджаємо повз Тіллі з Юркою, вони - на трасі мокрі і ржуть – єта странна. 

До Старокостянтинова ми дісталися пізно ввечері. Перше враження – темрява, густа темрява просякнена димом догораючих багать. Лебідь-Тіллі розказує крізь сміх, як їх нашару порадували канабісом в машині якісь гопи, а потім намагались відібрати наплічники.

Дарма, що Старокостянтинів досить велике місто й районний центр,- скрізь лише одноповерхові старезні будиночки сірого кольору з низькими сліпими віконечками. Деякі з них напіврозвалені, кричать пусткою, деякі вдивляються в нас чорними проймами вікон-очей. Незважаючи на не таку вже й пізню годину, крім нахабних різнокольорових ігрових автоматів та поодиноких ліхтарів жодного вогника. Ми бредемо пустими вулицями в пошуках омріяних мурів замку, щораз звертаючи увагу на поламані та струхлявілі від річкової вологи дерев’яні паркани. На тлі брунатно-чорного неба чітко окреслюється контур руїн дзвінниці костелу монастиря домініканців, яку мабуть можна спостерігати з будь-якого найвіддаленішого куточка міста. Він був заснований 1612 р., виконував оборонну функцію, тому приїжджі нерідко вбачають в його силуеті руїни замку Острозьких.

На центральній вулиці знаходимо гору торішніх ялин-спиляних дерев, тягнемо їх за собою й продовжуємо шукати замок. З дровами шукати важче, тепер від нас люди тікаютьJ   бугугаJ вперше нас порятував міліціонер, цитую:”йдете прамо, тоді направо-прамо-прамо і впретеся прамо в ворота замку нахуй”. Дослівно повторив мабуть разів три. Наша міліція – наша гордість.            Знаходиться Старокостянтинів за 48 км від Хмельницького, на трасі Житомир – Хмельницький. З Києва найзручніше стопом їхати Житомир – Вінниця – Хмельницький – Старокостянтинів.

            Хотілося вже ставити намети й пити пінофран біля вогнища…Повернувши до звивистої ще темнішої вулички, натрапляємо на браму з вигнутими воротами та силою-силенною на вигляд примарних і хворих «собак-волоцюг», що певно не зраділи нашій появі, а тим паче посяганню будь-яким чином на їх тимчасовий притулок. Не дивно, що з першого погляду замок був схожий на давно полишений напризволяще концтабір: лише один ліхтар типової для 50-х років форми висів на одній зі стін колись затишного палацу, кидаючи мерехтливе зовсім невпевнене світло на, здається, безмежне подвір’я замку, так і не досягаючи всіх його закутків, гублячись між деревами та камінням. Поступово перед очима вимальовуються обриси споруди: праворуч від брами захисний мур переходить в кутову вежу, яка в свою чергу до палацового комплексу, а він до невеличкої церкви. Як і більшість фортець, старокостянтинівська оточена водою, а точніше зведена на місці злиття річок Случі та Ікопоті. У плані територія замку Острозьких раніше наближалася до видовженого трикутника, дві сторони якого омивалися водою, а третя (найкоротша) межувала з територією міста. На цьому короткому відрізку замок мав посилений оборонний кордон, що складався з наповненого водою річок рову та кам’яної стіни, посередині якої було влаштовано в’їздну браму зі звідним мостом. Це був єдиний шлях, яким можна було потрапити до замку з суходолу. До сьогоднішнього дня навіть натяку на рів не залишилось, замість нього звивиста стежина, якою ми прямуємо вздовж муру, плутаючись в гілках терну, що росте прямо зі старих стін. Поступово над водою вимальовується темна двоярусна вежа з двома рядами стрільниць, колись вона мала виняткове оборонне значення, а зараз перетворилася на антураж. 
 

Навколо суцільна темрява. Лиш зрідка тишу розсікає крик чайок, чи стогін вітру, що проноситься пустими вікнами замку. Стомлені довгим блуканням, ми ставимо намети на імпровізованій пристані біля повного води й якогось лахміття дерев’яного човна. Та милуватися тишею не стало нагоди,- про наш приїзд дізналися місцеві балакучі мешканці й прийшли поділитися історією та легендами Старокостянтинова. Еребуса й там всі називали Артьомом. «Артьом, ти коли туди прийдеш, забудь про всьо!! Чуєш мене, забудь про всьо!!!забудь про всьо Артьом»J бугага

Отже, у ХVI ст. на місці сучасного міста існувало село Колищенець, що належало поміщику І. Лабунському. В 1561 р. князь К. Острозький купує частину села та отримує в той же момент Магдебурзьке право на самоврядування. Київ, Остріг, Львів сотнями років намагалися отримати ті ж привілегії, а Старокостянтинів отримав одразу. Чому? Магдебурзьке право надавалося містам, які мали ринки, певну кількість населення, інфраструктуру. Отже, король міг дати Магдебурзьке право тому, що це місто вже було знане. Острозький жив тут довгий час. На трикутній косі він будує фортецю, яка дозволяє контролювати майже 50-кілометрову лінію східного кордону, що лежав на шляху татарських нападів на Польщу. В 1565р. К Острозький купує ще кілька сусідніх сіл, та об’єднуючи їх зі своїм містом називає його на свою честь – Костянтиновом. Будівництво замку, завдяки надійному захисту якого Старокостянтинів скоро стає великим містом, завершили в 1575 р. У 1599 р. в Старокостянтинові існувала академія. Подібна була й в Острозі. Але сьогодні про Острозьку говорять, а про Старокостінтинівську забули. У Києві школа виникла в 1615 р., на десять років раніше виникла Львівська братська школа, а в Старокостянтинові при Троїцькому соборі школа існувала ще до того. При церкві була книгодрукарня і майстерня по переписуванню книг. Те, що тут працював Іван Федоров, не викликає дискусій. У зв’язку з роботою майстерні з переписування книг, до міста приїздять Мелетій та Герасим Смотрицькі, чимало діячів Острозької академії. В 1620 р. місто переходить до володінь Заславських, а в 1682 р. – Любомирських. Визвольна війна українського народу та серія турецьких нападів призвели до занепаду міста наприкінці ХVII ст. Нове відродження міста почалося лише за кілька десятиліть потому.

Як не дивно, а родовід Володимира Ульянова-Леніна теж приведе нас до Старокостянтинова. В 1795 році тут мешкав його дід Мошко Іцькович Бланк. Й зараз існує будиночок на колишній Меджибізькій вулиці, де Мошко Іцькович полюбляв тихими вечорами продавати старокостянтинівцям горілочку за «заниженими цінами», чим викликав глибоку антипатію серед конкуруючих євреїв. Одного разу ледь не спалив місто, за що ледь не потрапив до буцегарні. Другого разу Мошко Іцькович потрапив до суду через ухиляння від сплати подушного податку, навмисно занижуючи вік свого сина на 4 роки. Тож Володимир Ілліч був не єдиною скандальною особистістю в сім’ї.

Є в Старокостянтинові млин, який стоїть тут на дубових сваях з 1905 року, постійно в воді, і до цього часу не має жодної тріщини. Існує легенда про підводний тонель, що сполучав млин з підземеллями замку Острозьких, але його ми на жаль не бачили.

            До монастиря дісталися наступного дня, зачудовано вешталися руїнами храму, склепінням якого стало небо, а найвдячнішими відвідувачами незліченна кількість круків. Ми відчували себе маленькими й зовсім незначними на тлі простору і часу, що давали притулок величному храму. Дослухаючись до оповідок місцевого населення, дізналися про минуле й сучасне монастиря. Виявилося, що храм пережив перехід від католиків до православних і навпаки. Потім перший поверх велетенської квадратної дзвінниці слугував приміщенням районного відділку міліції, а стіна тієї ж дзвінниці притулком снаряду, що потрапив до неї під час Другої Світової війни та якимсь дивом не вибухнув. Центральна апсида протягом довгого часу виконувала роль місцевого тиру, що призвело до додаткового руйнування мурів. Сьогодні лише поодинокі прочани потрапляють до цих місць, щоб вшанувати диво-образ, контури якого проявляються на сірій стіні руїн.

Ще про Старокостянтинів в моїй статті літнього випуску гатішного журналу  Sacratum